Повалений хрест і київське золото: як Київ врятував Польщу та перекроїв карту Європи

Поруч старий, загартований у походах воїн простягає руку, вказуючи юному вершникові на пустку, випалені хутори та згарища. А на коні — князь у багатому вбранні, який із глибоким смутком і задумою споглядає занепад своєї землі.

На фото картина Войцеха Герсона (Wojciech Gerson) - "Казимир Відновитель, що повертається до Польщі" (Kazimierz Odnowiciel wracający do Polski, 1893). Національний музей у Вроцлаві. 

Дивлячись на цю інтригуючу роботу Войцеха Ґерсона, я помітила, наскільки юний князь виглядає розгубленим і навіть безпорадним. Навіть кінь його з похилою головою!

Князь дивиться на суцільне разорення, на цю страшну смерть священнослужителя й повалений хрест — символ попраної віри, розтрощеної надії та духовного краху. 

І тоді в моїй голові виникло питання: чому ж художник написав майбутнього великого історичного діяча таким розгубленим? Адже в історію він увійшов під йменням «Відновитель»!

Але докладне занурення в історичний контекст дає чітку й вражаючу відповідь, чому художник зобразив юнака саме таким. У ці перші хвилини на рідному попелищі князь ще й гадки не мав, хто йому допоможе і звідки взагалі прийде рятівна сила.

Ґерсон майстерно зафіксував трагічні 1030-ті роки. Країна Пястів палала: язичницька гопота нищила християнські храми, селянські бунти роздирали суспільство, а сусідній чеський князь Бржетислав пограбував давню столицю Ґнєзно. Польська держава фактично розпадалася на шматки, а її скарбниця була абсолютно порожньою.

Казимир повернувся, щоб склеїти розбиту країну. Але мало хто з відвідувачів музеїв замислюється, що головною рушійною силою цього відродження та відповіддю на розгубленість князя стала допомога зі Сходу — потужний військово-політичний і фінансовий альянс із Київською Руссю.

Опинившись між двох вогнів — внутрішніми заколотниками та Священною Римською імперією, яка прагнула перетворити Польщу на свого васала, — Казимир знайшов сильного покровителя в особі великого князя київського Ярослава Мудрого.

У 1042–1043 роках дипломатія досягла свого піку: союз скріпили подвійним династійним шлюбом:

Казимир I узяв за дружину Марію-Добронегу — дочку Володимира Хрестителя (і, за найвірогіднішою версією, візантійської царівни Анни Порфірородної).

Старший син Ярослава, майбутній київський князь Ізяслав I, одружився із сестрою Казимира — Гертрудою.

Її батьком був польський король Мешко, який правив з 1028 до 1034 року. Мати була дуже непересічна жінка, племінниця імператора Священної Римської імперії Оттона III Рікса, якого сучасники називали «Диво світу» (Mirabilia mundi) за його незвичайне для раннього Середньовіччя поєднання блискучої освіти, масштабних амбіцій, візантійського походження та містичного прагнення відродити колишню славу Римської імперії.

Її бабусею була племінниця візантійського імператора Іоанна Цимисхія Феофано.

На знак вдячності за порятунок корони та військову допомогу Казимир повернув Києву близько 800 полонених, яких ще у 1018 році під час походу на Русь вивів його дід Болеслав I Хоробрий.

Внесок Марії-Добронеги в історію Польщі важко переоцінити 

— вона фактично стала співзасновницею відродженої держави.

З Києва вона привезла колосальний за європейськими мірками посаг (вено). Саме на це київське золото Казимир зміг найняти професійне військо, виплатити платню рицарям та відновити державні інституції.

Силами київських дружин, які надсилав Ярослав Мудрий, подружжя Пястів розбило бунтівного сепаратиста Мецлава й повернуло стратегічно важливу Мазовію.

Отримавши стабільність на східному кордоні, Казимир переніс зруйнований адміністративний центр із Ґнєзно до Кракова, перетворивши його на нову величну столицю.

Добросусідство тривало до смерті Ярослава Мудрого у 1054 році. З його відходом геополітична шахівниця перекинулася.

Русь занурилася в міжусобиці між братами Ярославичами, а в Польщі після смерті Казимира (1058 рік) до влади прийшов його амбіційний син — Болеслав II Сміливий.

У перші роки правління 16-річного Болеслава його мати, Марія-Добронега, виступала сорегенткою та головною порадницею.

 Її авторитет утримував польську знать від заколотів. Більше того, саме її походження — кров візантійських імператорів та київських будівничих держави — давало Болеславу колосальну династійну вагу.

Він почувався рівним найпотужнішим монархам Європи, що зрештою дозволило йому коронуватися королем у 1076 році в обхід волі німецького імператора.

Проте між матір'ю та сином виник глибинний розкол у методах. Якщо Марія-Добронега ратувала за рівноправний альянс із рідним для неї Києвом, то Болеслав II бачив у Русі лише майданчик для експансії.

Коли 1068 року кияни повстали проти нерішучого князя Ізяслава I, той разом із дружиною Гертрудою втік до Польщі, Болеслав II використав це як привід: 1069 року він здійснив Перший київський похід, силою повернув родичів на трон, але польські війська поводилися в Києві як жорстокі окупанти!

Думаю, спроба Болеслава II Сміливого панувати над Київською Руссю була не просто капризом, а стратегічною битвою за величезні ресурси, технології та усунення потужного економічного конкурента.

Схватка Болеслава Сміливого за Київ у XI столітті мала під собою жорсткий економічний розрахунок. Київська Русь на той момент була значно багатшою, урбанізованішою та технологічно розвиненішою за Польщу завдяки контролю над глобальними торговими шляхами та тісним зв'язкам із Візантією.

Захоплення Києва означало доступ до колосальної великокнязівської скарбниці та унікальних ремісничих і військових технологій того часу.

Таким чином, дії Болеслава були спрямовані не лише на задоволення династійних амбіцій, а на прямий грабунок багатшої держави, вивезення цінностей і майстрів, а також на фізичне послаблення потужного економічного суперника.

У 1073 році доля зіграла з Ізяславом та Гертрудою черговий жарт: брати знову вигнали князя з Києва. Втікачі везли із собою гігантську великокнязівську скарбницю, сподіваючись найняти на ці кошти європейські війська.

Літописці зазначали, що Ізяслав тікав «з майном багатим».

Проте цього разу король Болеслав II Сміливий прорахував, що союз із новими володарями Києва йому вигідніший. Він цинічно пограбував своїх же родичів. Йому дісталися:

 Золота та срібна утварь: масивні кубки, чаші та посуд візантійської та київської ювелірної роботи.

 Княжі регалії: золоті гривни, колти з перегородчастою емаллю, персні із сапфірами та смарагдами.

Грошова казна: візантійські золоті соліди, златники та срібники часів Володимира й Ярослава.

Конфіскувавши основну частину скарбів на розбудову Кракова та зміцнення власної армії, Болеслав просто виставив дядька й тітку з країни.

Конфіскація скарбів Ізяслава у 1073 році фінансувала коронацію Болеслава та зміцнила Польщу за рахунок ресурсів Русі.

З тими залишками багатств, які вдалося врятувати, Ізяслав дістався Майнца та звернувся до могутього свояка.

Гертруда була невісткою Ярослава Мудрого, чия дочка була мачухою Генріха IV. Отже, хоча Гертруда та Генріх IV не були прямими кровними родичами, вони належали до переплетеного світу європейської монархії, де династійні шлюби створювали складну мережу зв'язків.

Німецький хроніст Ламперт Херсфельдський шоковано писав: «Король Русі привіз імператору (Священної Римської імперії, - авт.) незліченні скарби», аби купити прихильність Генріха IV.

У даному контексті це означало укласти військово-політичний союз та найняти армію найсильнішого монарха Європи, використовуючи рештки київської великокнязівської скарбниці як єдиний аргумент, що залишався у вигнаного князя.

Король Німеччини (майбутній – з 1084 року – імператор) справді прийняв дари і відправив посольство до нового київського князя Святослава з ультиматумом повернути трон Ізяславу.

Проте Святослав просто обдарував німецьких послів ще більшими багатствами, і Генріх IV вирішив не втручатися у військовий конфлікт на Сході.

Ну а Болеслава, котрий тупо пограбував близьких родичів, серед київських скарбів не зацікавило лише одне – книжка. Для середньовічного воїна вона не мала цінності.

Але саме та книжка стала головним пам'ятником тієї доби. Та аргументом…

Гертруда (у православ'ї – Олісава) виявилася однією з найосвіченіших жінок Європи та першою відомою за ім'ям польською письменницею. У Києві вона підтримувала добрі стосунки з Печерським монастирем, її духівником був преподобний Антоній.

Цікаво, що нащадок княгині у храмі Святої Софії залишив запис-графіті: «Господи, помози рабе своеи Олісаве, Святоплъчи матери, русьскыи кънягыни…»

Опинившись у скруті й поневіряннях по Європі, вона проявила залізну волю та здійснила блискучу дипломатичну комбінацію.

У 1075 році вона відправила свого сина Ярополка до Риму до Папи Григорія VII. В обмін на визнання верховенства Ватикану Папа проголосив Ярополка «королем Русі» (Regnum Russiae) та видав буллу на володіння київським престолом.

Це був нищівний удар по Болеславу II. Папа Римський поставив польському королю ультиматум: негайно примиритися з Ізяславом та Гертрудою й повернути їм забрані скарби.

Для Болеслава, який саме відчайдушно прагнув отримати від Папи королівську корону, це було питанням життя й смерті.

«Христос коронує сина Гертруди Ярополка і його дружину Кунигунду Орламюндську».

Король підкорився: у Різдво 1076 року Гертруда була присутня на його коронації в Ґнєзно, після чого Болеслав надав війська для Другого походу на Київ (1077 рік).

Духовним спадком Гертруди став її знаменитий Молитовник (Кодекс Егберта).

До німецького рукопису X століття вона особисто дописала близько 90 латинських молитов — зворушливий щоденник матері, яка благає Бога захистити її чоловіка та сина.

Кодекс прикрасили п'ятьма розкішними візантійськими мініатюрами, де зображено й саму Гертруду, що схиляє коліна перед апостолом Петром.

Ярополк і його дружина перед апостолом Петром. Гертруда біля ніг апостола.

Вона пережила загибель чоловіка в битві 1078 року та трагічну смерть сина Ярополка від руки найманого вбивці у 1086-му.

На схилі літ Гертруда жила при дворі второго сина, Святополка, і мирно скончалася 1108 року у віці близько 83 літ.

Стоячи перед полотном у Вроцлаві, усвідомлюєш, наскільки ця насичена пристрастями, зрадами та дипломатичними злетами епоха XI століття дивовижно перегукується із сьогоденням.

Як і тисячоліття тому, коли київські ресурси та дружини врятували польську державність від розпаду та поглинання імперією, так і сьогодні Україна виступає критичним форпостом безпеки всієї Центрально-Східної Європи.

Досвід Болеслава II Сміливого, який проміняв щире партнерство на силове домінування, розграбування союзників та інтервенції, демонструє: спроба нажитися на тимчасовій слабкості сусіда зрештою призводить до втрати регіональної стабільності та краху самого агресора (у 1079 році Болеслав втратив престол і ганебно втік із країни).

Династійні шлюби Пястів та Рюриковичів, як і дипломатичні ігри з Ватиканом, показують, що Київ завжди був повноправним і потужним суб'єктом великої європейської політики.

Картина Войцеха Ґерсона нагадує про те, як легко держава може опинитися біля поваленого хреста на згарищі. Але історія Марії-Добронеги, Казимира та Гертруди доводить інше: справжнє відродження можливе лише тоді, коли між близькими народами панує стратегічна мудрість, а не короткозора жадоба.

Читайте також:

Або зустрінемо динозавра, або ні: мир 50/50 — від таємних балів Трампа до хиткої вежі у Саржиному яру

Для нас з вами важливо бачити не лише заголовки, а й процеси за ними. Помічати зв'язки між подіями, які зазвичай розглядають окремо. Не приймати готові інтерпретації і не переказувати загальноприйняті наративи — а розбиратися самостійно, у фактах, мотивах та наслідках.

Будемо раді Вашій підписці в наших соцмережах: