Фольклор, який змінив мову

Колись мавка виходила з лісу на голос косарів. Тепер вона з’являється на великому екрані, говорить голосами акторів і продає квитки до кінотеатру.

Чугайстер більше не мусить чекати біля ватри. Він може жити в мальописі, настільній грі чи цифровому світі, де гравець сам вирішує, чи довіряти волохатому незнайомцеві серед нічних дерев.

Це не означає, що фольклор став несправжнім. Він завжди змінювався разом із тим, хто його розповідав. Раніше одна й та сама оповідь набувала нового голосу в сусідньому селі. Сьогодні вона переходить зі сторінки в кадр, із пісні — у саундтрек, із вечірньої страшилки — у правила гри.

Змінилася не потреба в міфі. Змінився спосіб його почути.

Найпомітніший приклад — анімаційна «Мавка. Лісова пісня». Її творці від початку говорили не лише про адаптацію Лесі Українки, а й про поєднання фольклору, міфології, екологічної теми та сучасної візуальної культури. Мавка тут уже не та істота з порожньою спиною, якою її могли уявляти в народних переказах. Вона стала героїнею родинної історії, зрозумілої дитині, яка вперше знайомиться з українським лісовим світом.

Можна сперечатися, чи не стала вона надто світлою та безпечною. Але саме так і працює жива традиція: кожне покоління забирає з давнього образу те, що здатне почути. Для когось мавка — небезпечний поклик із хащі. Для когось — захисниця природи. Одне прочитання не стирає іншого. Воно додає ще одну стежку до лісу.

У книжках цей рух видно ще краще. Дара Корній не просто переносить старих істот у сучасний сюжет. У серії «Чарівні істоти українського міфу» вона збирає духів природи, домашніх істот і духів-шкідників, повертаючи читачеві назви, які легко могли залишитися лише в етнографічних виданнях. А у власних романах письменниця дозволяє давній міфології входити в міста, квартири й життя сучасних героїв.

Це важлива зміна. Фольклор перестає бути поясненням того, чого колись боялися селяни. Він стає мовою, якою сучасна людина говорить про самотність, дорослішання, пам’ять, тіло, втрату дому й пошук свого місця.

В іграх перетворення ще цікавіше, бо міф уже не лише дивляться чи читають — у ньому діють. Український бестіарій «Vaesen: Духи та монстри Міфічної України» зібрав двадцять сім українських істот для настільної рольової гри. Читачеві пропонують не просто дізнатися, хто така потороча чи песиголовець, а зустріти їх у вигаданій Україні ХІХ століття й самому відповідати за наслідки цієї зустрічі.

А в концептуальному проєкті The Last Molfar українські розробники досліджують фольклор, міфи й легенди, перетворюючи їх на світ козаків, демонів і міфічних створінь. Тут особливо добре видно різницю між використанням і продовженням традиції. Можна просто вдягнути чудовисько у вишиванку. А можна запитати, чому воно виникло, чого боїться людина поруч із ним і яку частину нашого досвіду воно досі несе.

Саме другого підходу часто бракує.

Український фольклор — це не набір готових персонажів для красивого оформлення. Мавка — не просто дівчина із зеленим волоссям. Домовик — не кумедний хатній улюбленець. Відьма — не жінка з мітлою. За кожним образом стоїть спосіб бачити світ: природу, яку не можна привласнити; дім, що потребує ладу; знання, за яке громада одночасно поважає і карає.

Тому найцікавіші сучасні твори не копіюють фольклор буквально. Вони зберігають його внутрішню логіку.

Ліс у них пам’ятає.Дорога змінює того, хто нею пройшов.Дім може прийняти людину — або не визнати своєю.Межа існує не для краси, і кожен перехід має ціну.

Саме так я намагаюся працювати з фольклором у власних книжках. Не поселяти мавку в текст лише тому, що це впізнаваний український образ, а питати: чим вона спокусить сучасну людину? Не просто згадувати Чугайстра, а зрозуміти, кого він сьогодні захищає. Не прикрашати історію оберегом, а показати, що буває, коли оберіг не допоміг, а людина все одно залишилася.

Сучасне мистецтво не забирає фольклор у минулого. Воно дає йому нові органи чуття.

У кіно він навчився рухатися.У мультфільмах — говорити з дітьми.У книжках — заходити в сучасне місто.В іграх — дозволяти нам самим ступити за межу.

І, можливо, головне питання вже не в тому, чи достатньо точно новий твір повторив давню легенду. Важливіше інше: чи залишилося в ньому те відчуття, через яке легенду колись почали переказувати?

Бо екран може змінити обличчя мавки.

Але поки вона кличе нас трохи далі, ніж безпечно, — міф усе ще живий.

Слідкуйте за нами у соціальних мережах:

Телеграм Фейсбук Інстаграм